Михайлов Едуард Якович
Президент спортивного клубу професійного боксу “Дружба”.
З 2000 року — голова обласної ради ДСТ “Спартак”.
Перший майстер спорту з боксу на Вінниччині. Неодноразовий переможець першості всесоюзних змагань спортивного товариства “Спартак” та Збройних сил СРСР. Заслужений тренер України. Суддя міжнародної та національної категорій. Серед його вихованців: призери Кубка СРСР, чемпіони України, чемпіони Європи та багаторазові призери світу.
…Йшов десятий рік, як скінчилася Велика Вітчизняна війна. Ми, діти війни, хотіли чогось нового, хотіли спілкуватися зі старшими, стати сильнішими, здоровими, такими, як хлопці, котрих ми бачили на екранах, хто перший став відроджувати спорт Вінниччини в післявоєнні роки. Більшість моїх друзів, як і я, не пам’ятають своїх батьків, які віддали своє життя в битві з ворогом за краще життя своїх дітей, за їх щасливе майбутнє. Нас не потрібно було умовляти займатись спортом. Ми самі шукали, де б поправити та наростити м’язи, і дуже ненавиділи виснажені обличчя, засмучені очі, худорляві тіла своїх однолітків. Адже пройшло менше десяти років, як закінчилась ця нелюдська акція фашизму. Поступово залишаються позаду ті холодні та голодні дні перших років відбудови. Ми дізнавалися про перших героїв війни та спорту: боксерів Миколу Корольова, Геннадія Шаткова, Сергія Щербакова, Георгія Петровського (бокс, плавання), Василя Боба (важка атлетика), Олександра Глушака (легка атлетика). Фотографії цих прославлених спортсменів друкувались в книжках, газетах, що дуже рідко попадалися нам в руки від старших товаришів. А наших земляків можна було побачити на спортивних змаганнях та тренуваннях.
Гуляючи по парку, ми зайшли у велику спортивну споруду, де переверталися на килимах веселі хлопчаки, демонструючи свою майстерність, а поруч тренувались підтягнуті гімнасти, а трохи далі — на дерев’яному настилі, обтягнутому килимом, перестрибуючи з ноги на ногу, займалися боксери. Ми несміливо підійшли до старшого біля цього килима. Це був гарно складений , зі статечною фігурою, одягнений у темний спортивний костюм, тренер, що навчав цих хлопчаків азбуці боксу. Пізніше ми познайомились з ним. Це був Павло Іванович Бурлаков, який разом зі своїм напарником Віктором Васильовичем Фастовим вели секцію боксу, що була поки єдиною в місті. “Хочете бути такими, як вони?” – показавши на них, що мірялися силою в ринзі. “Так” – несміливо відповіли ми. “Запишіть нас в секцію…” Хлопцям пощастило. Їх одразу прийняли. А мені сказав тренер, що я ще малий. “Підростеш, тоді візьму. А скільки тобі років?” – раптово запитав тренер. “Чотирнадцять”, – відповів я. Відповідь прозвучала невпевнено, тому що я сказав неправду, прибавивши майже два роки. Хоча хлопці, що прийшли зі мною, і знали про це, але промовчали. Не підвели мене. “Ну добре, приходьте всі”, – прозвучало добро тренера. Радості було багато, та ненадовго. Згодом Павло Іванович дізнався, що я його обманув, приписавши собі роки, і відчислив мене з секції разом з моїми товаришами. Це були для нас найнещасливіші дні в той рік, хоча надію потрапити сюди знову не втрачали.
…Пройшло більше року. Тільки за великими проханнями давно знайомих з Павлом Івановичем нас зарахували до секції боксу. Йшов 1957 рік. Ми стаємо справжніми майстрами “шкіряних рукавичок”. Здобуваємо ази боксу. А згодом і перші кваліфікаційні змагання (із спогадів Едуарда Яковича Михайлова).
“Першими досвідченими спортсменами у Павла Івановича Бурлакова були Геннадій Калашников та Анатолій Грибенчук. Вони вже були в п’ятірці сильних боксерів Центральної ради ДСТ “Спартак”. Це був орієнтир для Едуарда в спортивних досягненнях сьогодення.
…Згодом перший успіх. Виступ на республіканській першості ДСТ “Спартак”, вперше завойовує срібну нагороду. Цей успіх надав віру в свої сили. Нові планування з тренером. Навантаження зростають з кожним днем, адже вже було ясно, де слабкі сторони в підготовці до великих змагань .
Наступний 1960 рік приносить другу срібну нагороду на першості України серед юнаків. В цьому ж році Едуард Михайлов стає чемпіоном Центральної ради ДСТ “Спартак”, виконує норматив майстра спорту. Закінчує середню школу, і всі його помисли в Збройних силах з надією на подальше тренування.
…Поїзд відвозив допризовників. Куди? Ніхто нічого не знав. Одні говорили, що до кордону, інші — на схід. Їхали більше двох діб. Всі були в загадках. Де ж будемо проходити службу? Голос старшого по вагону подав команду: “Приготуватись! Скоро кінцева зупинка!” Тільки тепер нам повідомили, що будемо проходити службу в навчальній частині, яка базується в місті Чернівці. Так розпочалась військова служба. Розпорядок дня є головним чинником в життя солдата. Звикати було важко: військові науки давались неважко, але в помислах все одне і теж. Коли ж можна буде займатись спортом?
Йшов час. Я вже був старослужбовцем, а проходив службу в тому ж місці, що і Едуард. Тільки він навчався в танковому полку, а я – в частині зв’язку. Незважаючи на те, що через декілька тижнів Едуард вже ходив на тренування в Будинок офіцерів, а думав про більше, про спортивний підрозділ, що у Львівському спортивному клубі Прикарпатського військового округу. Згодом приходить дозвіл на поїздку до Львова. Саме тут Едуард Михайлов, будучи вже майстром спорту, вперше познайомився зі своїм тренером. Він зустрів своїх земляків. Ветеран армійського боксу в Радянській Армії — Костянтин Агасєвич Айвазов був одним із тих, про кого чув від свого першого тренера Павла Івановича, – говорить Едуард, одним із сильніших боксерів перших повоєнних років. Серед моїх однослуживців по спортивному підрозділу були відомі майстри “шкіряної рукавички”: Мирон Муха, Володимир Бородулін, Григорій Ляляєв, Олексій Миколаєв, Анатолій Стажила, Євгеній Сак, Ігор Гайдамак. Йшла напружена підготовка до чемпіонату Збройних сил, що мав відбутися у Мінську. Завдання поставлене тренером: “далі третього місця не займати!” Едуард посідає друге — завойовує срібну нагороду.
Була ще бронзова нагорода в наступному чемпіонаті. Збройних сил. Звільнившись з лав Радянської Армії, Едуард Михайлов успішно складає екзамени у Львівський інститут фізкультури, готує себе до майбутньої тренерської праці.
Тільки в 1968 році Едуард Якович розпочинає свою тренерську діяльність у Вінницькому ДСТ “Трудові резерви”. Проходить небагато часу, і праця тренера віддячує першими майстрами спорту: Василь Стародуб, Ростислав Савченко, Олексій Валюга. Крім того, Василь Стародуб стає призером України.
Тренер бачить плоди своєї праці саме тоді, коли, крім спортсменів, є хороша спортивна база. Саме про це і мріяв Едуард Михайлов, а коли йому дозволили базуватися в спортивному комплексі “Авангард”, він з радістю взявся облаштовувати приміщення під боксерський зал.
Його спортсмен Микола Іванов стає чемпіоном України, призером Кубка СРСР. Майстерський норматив здобувають Олег Связицький та Геннадій Канський.
Згодом його учень Олексій Валюга бере участь у вибірковому міжнародному турнірі, де переможці отримали путівки на Олімпіаду-80.
На спартакіаді школярів успішно виступають майстри спорту: Ігор Тузбайя, Олександр Заболотний-Реус, Юрій Довгий.
В 1989 в Україні та країнах колишнього Радянського Союзу розпочав розвиватися новий вид спорту, який об’єднує в собі східні види єдиноборств та англійського боксу і отримує назву “кікбоксинг”.
У Вінниці вже в 1990 році відкривається клуб професійного боксу “Дружба”. Президентом клубу обирається Едуард Якович Михайлов. Саме він — один із трьох українських посланців на навчання — отримав ази професійного боксу і відкриває дорогу своїм учням до світової першості. Вінниця вперше приймає чемпіонат Радянського Союзу з кікбоксингу.
Чемпіонське звання завойовує учень Едуарда Михайлова та Віталія Вдовкіна — Андрій Герцог-Соболєв, а Геннадій Чумаченко, учень Анатолія Гаврилова, здобуває срібну нагороду чемпіонату СРСР.
Цього 1990 року проводиться великий міжнародний турнір з проведенням професійних рейтингових боїв за звання сильнішого боксера серед професіоналів. Боксери Вінницького клубу професійного боксу “Дружба” Олександр Заболотний-Реус, Юрій Довгий, Роман Михальчук, Андрій Гуменюк, Ахмед Джафаров увійшли у вісімку сильніших боксерів серед професіоналів цього міжнародного турніру.
1991 рік! Перший чемпіонат України з кікбоксингу приймає Вінницький клуб професійного боксу “Дружба”. Учень Ігоря Олійника — Федір Магелат завойовує золоту нагороду чемпіонату, а Роман Михальчук (тренер Едуард Михайлов) стає срібним призером цього чемпіонату.
1993 рік — чемпіонат світу з кікбоксингу. Учень Едуарда Михайлова, майстер спорту Роман Михальчук стає призером чемпіонату.
Навчаючись, Едуард Михайлов добре засвоїв науку кікбоксингу, а головне — це вміння свої знання передати своїм учням. Найбільш здібним серед своїх вихованців визначає тренер Михайлов майстра спорту міжнародного класу Андрія Іванова. Ось його переможні старти:
1995 рік — Оттава (Канада) — чемпіонат світу — друге місце;
1997 рік — Бірмінгем (Англія) — чемпіонат світу — друге місце;
1998 рік — Стамбул (Туреччина) — чемпіонат Європи — перше місце;
1999 рік — Мадрид (Іспанія) — чемпіонат світу — друге місце;
2001 рік — Австрія — чемпіонат світу — третє місце.
Андрій Іванов тричі ставав чемпіоном України, тричі завойовував Кубок України.
Михайлов Е.Я. відновив фізкультурно-спортивне товариство “Спартак” на Вінниччині. Це стало великою подією для вінницьких спортсменів.
Едуардом Яковичем було відкрито три спортивних школи при “Спартаку” (одна міська та дві обласні), в яких культивувались такі види спорту: бокс, кікбоксинг, футбол, художня гімнастика, гребля, боротьба, легка атлетика, карате, веслування на байдарках та ін.
Учні шкіл ставали переможцями всеукраїнських та міжнародних змагань. Михайлов виховав покоління видатних спортсменів Вінниччини. Його вихованці виступали за збірні команди України.
Едуард Якович присвятив своє життя улюбленій справі. Він – заслужений тренер України, суддя міжнародної та національної категорій, один з перших наставників чемпіонів та призерів світу, Радянського Союзу та України. Він виріс на Вінницькій землі і плідно працював тут все своє життя, прославляв Вінниччину на світовому спортивному рівні.